Галерея в гарячих степах Бессарабії

Розпечене повітря, терпке вино, вигорілий степ, солончаки, сади, виноградники, море, малі річки – то все вона, таємнича Бессарабія. Древній край з непростою історією, щирими людьми доброго десятка національностей, власними проблемами та гордістю…

Про цей регіон якось не дуже часто пишуть газети. Сюди не просто добратися з Великої України – поганенькі дороги, перетин кордону з Молдовою. Можливо тому, тут зовсім інший ритм життя.

…Новенький «Неоплан» Київ-Ізмаїл висадив мене біля пам‘ятника героям Татарбунарського повстання о четвертій ранку. Був останній день літа. Накрапав дрібний дощ. З темряви виник давній приятель, редактор газети «Лиман» Петро Рибін. Потім була поїздка до моря, на маленький курорт «Расейка», солодкі місцеві кавуни, розкішне мускатне вино…

І знову містечко Татарбунари. Досить цікавий районний краєзнавчий музей. Картинна галерея місцевого майстра-соцреаліста. Купа зустрічей з найрізноманітнішими людьми…

Перш за все, треба представити Петра Рибіна. Відомий місцевий журналіст, громадський діяч, депутат міської Ради, Голова комісії. І талановитий художник.

Познайомилися ми в середині дев‘яностих – були членами колись легендарної Української Республіканської партії. Рибін несамовито ганяв Бессарабією – вів партійну роботу, пропагував українську мову. Саме він у перші місяці незалежності розвозив місцевими сільрадами синьо-жовтий прапор… До того, був кадровим офіцером Радянської армії, служив у Німеччині, Грузії. Свого часу, паралельно отримав художню освіту, вчився у визначних майстрів. Попри бурхливу політичну і журналістську діяльність, виховання трьох доньок, пан Петро продовжував малювати картини.

Його роботи, вивезені у восьмидесятих-дев‘яностих до Німеччини, Канади, США нині оцінюються у десять-двадцять тисяч доларів…

Однієї ночі, майже до ранку, сиділи у майстерні Петра, перебираючи  картини, малюнки, шаржі. Пили гарний молдавський коньяк, говорячи про роль митців у наш комерційний час. Я дивився на десятки різноманітних картин, у тому числі, з унікального циклу «Грузія. Кавказ», вкриті целофаном, притиснених до стіни на полиці, і думав про несправедливість долі. Скільки ще отаких розкішних колекцій припадають пилом у далеких провінційних закутках, зникаючи у мороці часу. На слуху і при замовленнях лише кілька розпіарених столичних художників, що несамовито борсаються у примітивно-таблоідному «світському житті».

Саме тієї ночі, ми вирішили створити у славному місті Татарбунари Одеської області, Художню галерею Петра Рибіна. Не більше і не менше!

Для цього є все. Сотні картин і малюнків, з яких легко формувати тематичні виставки. Газета «Лиман» розміщується у викупленому старовинному будинку в центрі міста. Фактично закінчено ремонт у кількох кімнатах, де вже розміщено частину колекції. Залишилося владнати кілька формальностей, що вже зроблено. Нині готується перша виставка. Ми вже встигли створити сайт http://galerey-rybin.do.am/, дати повідомлення в пресу.

Можна привітати жителів Бессарабії , Одещини, Молдови – в регіоні почав діяти потужний культурних заклад, підтриманий як місцевою, так і центральною пресою.

Передбачено постійне оновлення експозиції, відкриття несподіваних виставок, запрошення художників з інших регіонів і країн.

Зрозуміло, не буде ніякого скиглення, плазування перед владою у пошуках якихось копійок. Власник галереї спроможний і сам заробити на хліб. Одна з виставок має символічну назву «Гарячі степи Бессарабії», сподіваємося, скоро мешканці і гості Татарбунар зможуть її побачити.

Між іншим, перша персональна виставка Петра Рибіна відбулася ще 1983 року у Тбілісі. Було десять виставок у різних містах України. У зібранні художника – більше тисячі картин. Отже, буде на що подивитися.

Звістку про створення приватної художньої галереї у Бессарабії, було сприйнято по-різному. Журналісти, творчі люди радо вітають, телефонують. Прагматики скептично посміхаються, пророкуючи починанню недовгий вік. Звичайно, є певний ризик. Проект не комерційний. Все робиться щиро, від душі. Однак, не слід забувати, що в наявності є гарна колекція і відповідне власне приміщення. Тож не треба думати про оренду, щомісячні платежі… Особливо досвідчені порадники рекомендують відкрити у приміщенні галереї кафе чи магазин. Але, треба знати романтичну натуру Петра Рибіна! Генделик може відкрити кожен. От спробуйте намалювати скільки картин і відкрити власну галерею! В Татарбунарах! В цьому і є вищий сенс подібних проектів, створених для духовних потреб. І не має особливого значення, де вони реалізуються. Хоч в Парижі, хоч в Києві, хоч в Татарбунарах. Можна багато говорити про рівень духовності у названих містах. Навіть почати дискусію. Я, особисто, не здивуюся, коли подібні галереї, приватні музеї мистецького спрямування, почнуть масово відкриватися у найвіддаленіших містечках України. Люди втомилися від постійної гонитви за золотим тільцем. Є прагнення до якихось вищих цінностей. І вони щодня посилюються.

Чомусь віриться, що Художня галерея Петра Рибіна в Татарбунарах виживе. Більше того, стане місцевою перлиною – певні задумки вже є… Успіхів! Журнал «Музеї України» буде всіляко підтримувати і сприяти. А це вже не мало. Урочисте відкриття галереї відбудеться найближчим часом.

Останнього дня, нас запросила подвижниця відродження історії Бессарабії Меланія Врємя. Вже кілька років вона збирає старовинні ікони, рушники, одяг, предмети побуту. Викупили старовинну садибу, де довго жили і молилися три монашки, після яких теж залишилося багато чого цікавого. В традиційному старовинному стилі оформили будинок, подвір‘я. Нині це садиба сільського зеленого туризму «У Маланки». Вже відреставрували великий винний підвал-кам‘яницю, побудували веранду під очеретом. Сформували колектив музик… Будується готель, де буде художній салон. Вперше, цього літа садибу почали відвідувати організовані групи туристів з України, Молдови, Росії, Білорусі, Прибалтики, Болгарії, Румунії…

Ми говорили про перспективи створення приватного Музею етнографії і побуту Бессарабії. В принципі, для цього вже все є. Сподіваємося скоро побувати на урочистому відкритті нового музею, розповісти про нього більш детально.

Ось такі люди живуть в Татарбунарах.

Пройшовши кілька частувань у найекзотичніших місцях, нагружені вином, ми прийшли на автостанцію. Підійшов двоповерховий красень «Неоплан». Сутеніло. Пахло шашликами і морем. Попрощалися.

За вікнами пропливали вогні гостинної Бессарабії, краю, про який так мало знають на Великій Україні.

Вже знову хочеться туди, в гарячі степи Бессарабії…

Подорожуйте Україною!

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», Почесний працівник туризму України